«Згадав свою Волинь святую І волю-долю молодую...» (Тарас Шевченко)
Опубликовано: 23.10.2018
Менше місяця залишилося до відзначення 200-річчя від дня народження Тараса Григоровича Шевченка. Немає у нашого народу іншого поета, який удостоївся б такої шани, як Шевченко. Від часу смерті уже в багатьох поколіннях великий Кобзар є живим втіленням найзаповітніших прагнень народних, символом національної української духовності. Усе, що освячене ім’ям найвеличнішого нашого письменника, у народі по-справжньому, глибоко, від душі вшановується.
Шаноблива закоханість рівненчан у Кобзареве слово нерозривно пов’язана із великою гордістю: Т. Г. Шевченко був у нашому краї, проїхав і пройшов його двічі південною частиною теперішньої Рівненщини, очевидно, відвідав і поле Берестецької битви 1651 року.
Це було у жовтні 1846 року, коли він став художником Археографічної комісії…
Похмурої і дощової осені 1846 року випала Тарасові Григоровичу мандрівка на Волинь і Поділля. Тоді, після закінчення Петербурзької академії мистецтв, він був вільним художником і працював на Україні. Шевченко вступив до новоствореної тоді в Києві Археографічної комісії, де разом із однодумцями опікувався збереженням пам’яток старовини, реліквій, записував унікальні зразки народної творчості тощо. Саме від Археографічної комісії він одержав доручення здійснити подорож на захід України, побувати в одному з найдавніших у слов’янському світі Почаївському монастирі, відвідати цілий ряд славних своєю старовиною міст Волині й Поділля: «отправиться в разные места Киевской, Подольской и Волинской губерний и постараться собрать… сведения о народних преданиях, местних повестях и сказаннях и песнях…, о замечательных курганах и урочищах…, осмотреть замечательние монументальние памятники и древние здания и составить им описание…». Окреме завдання отримав про Почаївську лавру: замалювати «…а) общий наружный вид лаври, б) внутренность храма и в) вид на окрестность с террасы». Відповідні розпорядження про сприяння Т. Г. Шевченкові на місцях надійшли у Подільську і Волинську губернії, а також до Волинської духовної консисторії – «всем монастирям, духовним правленням й благочинним».
Спочатку поет побував у Кам’янці-Подільському, звідти приїхав до Житомира, тогочасного губернського центру, де повинен був полагодити деякі формальності, адже поїздка його була службовою. А з Житомира він їхав давнім волинським трактом, і на шляху Шевченка були села і містечка нашої Рівненщини. Він не міг не зупинитися у древньому Корці. Про той проїзд є згадка на сторінках повісті «Прогулка с удовольствием и не без морали»: «На полях Волыни и Подолии вы часто любуетесь живописными развалинами древних массивных замков и палат, некогда великолепных, как, например, в Остроге или Корце. В Корце даже церковь, хранилище бальзамированных трупов фамилии графов Корецких, сама собою в развалину превратилась. Что же говорят? О чем свидетельствуют эти угрюмые свидетели прошедшего?». Це тихе містечко з величними руїнами середньовічного замку князів Корецьких виглядало досить мальовничим і романтичним. Щоправда, про минувшину нагадували тут лише напівзанедбані руїни, загалом же Корець був звичайним, рядовим провінційним містечком, а в народній пам’яті лиш де-не-де збереглися оповіді про зруйнування замку військом козацьким під проводом Богдана Хмельницького, про татарські набіги, від яких не раз потерпав колись Корець…
Наступний відрізок шляху привів Шевченка до Острога. Уже на під’їзді його увагу привертали величні, горді руїни колись могутнього родового гнізда князів Острозьких, які багатством і славою мірялися з самим польським королем. У Острозі Тарас Шевченко детально оглянув споруди Замкової гори і, очевидно, замалював їх. Пізніше він назвав їх «похмурими свідками минулого».
А найперше Острог цікавив поета як місто давньої української культури і книжності, місто козацької і гайдамацької слави, місто, в якому зростали славні гетьмани України Северин Наливайко, Петро Сагайдачний. На жаль, пам’ятки старої архітектури збереглись погано, на них було видно сліди пізнішого польського панування, до того ж на початку XIX століття Острог пережив кілька спустошливих пожеж.
Від Острога через проміжні станції Гульча й Варковичі Кобзар дістався до Дубна. У дорозі зупинявся також під Гульчею (нині с. Гільча Здолбунівського району), аби напитися води із джерела, яке в народі вважається чудодійним. Воно і понині є тут, неподалік шляху, відновлено над ним і капличку на честь св. Миколая, яка існувала і в часи Шевченка.
У Дубно поет, імовірно, затримався на день-два. Це місто було повітовим центром, мало ряд цінних пам’яток старовини, насамперед замок-палац Острозьких, кілька старих монастирів і церков. Міські пейзажі Дубна теж досить мальовничі, особливо вигляд на замок, тож Шевченко і тут, напевно, брав до рук етюдник.
Після Дубна дорожній краєвид став урізноманітнюватись, з’явилися на ньому віддалені гори, які наближалися в міру наближення до містечка Кременця. У ньому Шевченко також зупинявся, щоб оглянути давню архітектуру, а потім подолав відрізок, шляху до Почаєва. У Почаєві ж він залишився надовше: тут не тільки вивчав старожитності Лаври, але й виконав кілька майстерних акварельних малюнків монастиря, які, до речі, збереглися, їх репродукції можна побачити у виданнях мистецької спадщини Т. Г. Шевченка.
Гадаємо, що не міг Кобзар не побувати на місці вічного спочинку героїв Берестечка. Непрямим свідченням цього є поезія, написана пізніше на цю тему. («Ой, чого ти почорніло, зеленеє поле»), у якій глибоко і влучно виражені думки і переживання поета на цьому святому для кожного українця місці.
Повертався Шевченко тим же шляхом – через Вербу до Дубна, далі на Острог, Корець і Житомир. Але на зворотному шляху доводилося поспішати, бо наближалась пора осінньої негоди, яка могла б унеможливити подорож. Адже мандрував Шевченко невеликою кінною бричкою, зупиняючись на поштових станціях, де перепрягали коней. Він завершував мандрівку наприкінці жовтня, «змірявши уздовж і впоперек Волинь і Поділля».
Спілкуючись із нашими краянами, Шевченко пізнавав їх життя, настрої, звичаї. На жаль, здебільшого враження цих зустрічей були отруєні гіркотою: селяни терпіли жахливий кріпацький гніт. «Каторга кращою була б для них, – писав про становище волинських селян двома роками раніше побратим Шевченка Микола Костомаров. – Ставлення до них таке, що перевершує будь-яке уявлення про утиски і сповнює жахом друга людства». У дорожньому зшитку, в якому поет робив зарисовки, зберігся лаконічний, але дуже промовистий запис: «Всюди їздив – і всюди плакав».
Глибокі враження волинсько-подільської подорожі Тарас Шевченко не раз художньо осмислював у подальшій літературній творчості. До цієї творчості він зміг повернутися нескоро, в умовах заслання, якими заборонялося писати й малювати. Та проте, як тільки з’являлася можливість Тарас Григорович мережав рядками свої захалявні книжечки. Так, 1848 року, за два роки після мандрівки нашим краєм Кобзар повернувся до дорогих спогадів і написав стислий, але вражаючий за силою почуття ліричний вірш.
Ой чого ти почорніло,
Зеленеє поле?»
Почорніло я од крові За вольную волю. Круг містечка Берестечка На чотири милі Мене славні запорожці Своїм трупом вкрили…Це одна з перлин Шевченкової поезії. Кобзар зі священним пієтетом згадує загиблих лицарів-героїв, які поклали голови за волю рідного народу.
Поему «Варнак» Шевченко написав дещо раніше, у тому ж 1848 році. У ній оживає образ народного месника-варнака. Перекази про народних месників Шевченкові доводилося не раз чути на нашій Волині, отож і цей образ тут пов’язаний з конкретною місцевістю:
Згадав свою Волинь святую
І волю-долю молодую…
Над Іквою було село, У тім селі на безталання Та на погибель виріс я…Справді, у Дубенському повіті («над Іквою») колись прокотилося чимало повстань і бунтарських рухів. Шевченків варнак – образ відчайдушної, але стихійної помсти.
Вдруге до теми варнацтва Т. Г. Шевченко звернувся у повісті «Варнак». І у ній бачимо конкретні вказівки на наш край: герой народився у селі на березі Случі, а боровся і лікувався од поранення на Дубенщині. Шлях варнака: «Із Кременця пішов я через село Верби в Дубно, а із Дубна на Остріг, Корець і на Новоград-Волинський». Як бачимо він повторює маршрут самого Шевченка. Або – опис типового помешкання селян Волині: «Кімната була розділена на дві половини вузькою, довгою піччю замість перегородки. А піч прикрашена ліпними кахлями домашнього художества… У кутку перед образами стояв стіл, покритий зверху білою скатертю».
Ще одна повість, у якій Шевченко згадує про перебування в нашому краї, – «Прогулянка з задоволенням і не без моралі». Тут ми зустрічаємо пристрасно-публіцистичні роздуми самого Шевченка над побаченим під час своєї подорожі: «На полях Волині і Поділля ви часто милуєтесь мальовничими руїнами древніх масивних замків і палат, колись величавих, як, наприклад, в Острозі або Корці. У Корці навіть церква, сховище бальзамованих трупів фамілії графів Корецьких, сама по собі в руїну перетворилась. Що говорять? Про що свідчать ці похмурі свідки минувшини? Про деспотизм і рабство! Про хлопів і магнатів! Могила або курган на Волині чи Поділлі – велика рідкість… Що ж говорять допитливому нащадку ці часті темні могили на берегах Дніпра і грандіозні руїни палаців та замків на берегах Дністра? Вони говорять про рабство і свободу. Бідна, малосильна Волинь і Поділля, вона охороняла своїх розпинателів у неприступних замках і розкішних палатах. А моя прекрасна, могутня, волелюбна Україна туго начиняла своїм вольним і ворожим трупом незчисленні величезні кургани. Вона своєї слави на поталу не давала, ворога-деспота під ноги топтала, і, вільна, не занапащена, умирала. От що значать могили і руїни. Недаремно сумні і понурі ваші пісні, засмучені земляки мої. Їх склала свобода, а співала тяжкая одинокая неволя». Проникливий аналітичний погляд на минувшину рідного народу поєднується тут із живим, людяним відчуттям історії, в якому чуємо і співчуття, і співстраждання, і благородний гнів. Такі глибокі й переконливі роздуми могли народитися лише у великого художника-мислителя. В цьому уривку наяву один із найбільших уроків волинсько-подільської мандрівки для самого Шевченка: вона дала йому змогу відчути як єдиний організм усю Україну, дала моральне право виступати від імені всієї своєї знедоленої Батьківщини.
Жителі нашого краю ніколи не забували свого Тараса Шевченка. Глибоке відлуння у свідомості багатьох поколінь наших краян будила творчість великого Кобзаря. Його твори добре знали ще в Рівненській гімназії, де викладачами працювали палкі прихильники поета М. І. Костомаров у 1844-1845 роках, П. О. Чуйкевич у 1843-1846 роках, П. О. Куліш у 1845 році, учнями співалися пісні «Думи мої, думи мої», «Заповіт», «Садок вишневий коло хати», «По діброві вітер віє…». Уже на початку ХХ століття, в 1914 році, коли сповнилося 100-річчя від дня народження геніального поета, у наших селах проходило громадське вшанування його пам’яті, У багатьох оселях ще від тих часів або з 1920-30-х років збереглися «Кобзарі», які особливо берегли і шанували. Могутньо звучало ім’я Т. Г. Шевченка в діяльності Товариства «Просвіта», яким було охоплене за Польщі мало не кожне село; тоді щорічне відзначення 9 березня – дня народження нашого Кобзаря стало традицією.
Однак царський уряд не давав поширювати його твори.
Цю політику продовжував і уряд буржуазної Польщі до 1939 року, про що маємо свідчення тогочасних газет. Так, одна із них «Світло», яка видавалася у Львові, 4 квітня 1926 року під заголовком «Як святкувала Волинь свято Тараса Шевченка» помістила дві таких інформації:
«Ставрів, пов(іт) Дубно. Село Ставрів задумало врочисто відсвяткувати день народин і смерті народного поета Тараса Шевченка. Та сталось інакше. Коли народ, святочне прибраний, зібрався біля місцевої «Просвіти», нараз появився відділ поліцаїв на чолі з комендантом поліційного постерунку з Торговиці і давай бити селян нагайками і лайкою.
«Кто зезволіл? Розейдьльцє сє!» Зібрані здивовано стояли німо. Комендант скомандував: «Багнети на бронь!» Хтось зі сміливіших одізвався: «Чого розходитися, хіба нам не можна пом’янути пам’ять великого Покійника?» Того сміливого поліція збила і арештувала. Найбільше розправлявся поліцай Магельський.
Так святкувалось велике свято в селі Ставрові на Волині, вже не під владою московського царя, а під владою польських «демократичних» жандармів.
Чи багнетом у руках тупого жандарма думають спинити зростаючу свідомість селянства?»«Ярославичі, пов(іт) Дубно. Ярославчани хотіли теж відсвяткувати свято Шевченка. Народ почав сходитися, а за ними вслід машерує поліція з наїжаченими багнетами. Коли всі зібралися в читальні, тоді поліція почала арештовувати чужесторонніх і відсилати на постерунок. Арештованих розпитували: звідки, чого прийшли до Ярославичів, чи мають документи, посписували і пустили.
Незважаючи на всі перестрахи, читальня наповнилася народом, читався життєпис Т. Шевченка, а хор співав «Заповіт». О 3 годині прийшов комендант з трьома поліцаями до читальні і звелів усім розходитися, бо не мають права збиратися в читальні більше як 8 осіб. В якім-то законі написано?»
Дещо змінилася ситуація після вересневих днів 1939 року. Твори Кобзаря частково почали вивчатися у всіх школах.
Перший пам’ятник Кобзареві у нашому краї постав у березні 1941 року на відзначення 80-х роковин з дня смерті великого українського поета. Автор цього пам’ятника – скульптор Г.М.Шульман.У післявоєнні роки рівненчани вільно святкують щорічно шевченківські дні. Незважаючи на перебіг багатьох історичних подій, його твори читались і поширювалися у нашому краї. Так, київська газета «Радянський селянин» 10 березня 1946 року повідомила: «На підприємствах, в учбових закладах, школах та установах міста Рівного і області відбулися вечори, присвячені пам’яті Шевченка. Рівненська обласна бібліотека організувала книжкову виставку, присвячену творчості й життю народного Кобзаря. З великим інтересом трудящі заслухали доповіді та бесіди про українського народного поета».
Люблять і шанують у нашім краї світле ім’я Тараса Григоровича. В кожній сім’ї читають його безсмертні книги, напам’ять знають його твори.
Нині в області існує понад двадцять п’ять пам’ятників Тарасові Шевченку. Серед них – пам’ятник перед районним будинком культури в Радивилові, пам’ятники в Зарічному (острів «Замок») і Теслугові. 1999 року пам’ятник Тарасові Шевченку було урочисто відкрито у Рівному на майдані Незалежності. Автори пам’ятника – скульптори Петро Подолець, Володимир Стасюк під керівництвом львівського професора Е. Миська.
Є в Рівному і містах та селах області вулиці , які носять ім’я Т. Г. Шевченка. У день 175-річчя з дня його народження у 1989 році було відкрито пам’ятний знак біля джерела с. Пустоіванного Радивилівського району, з якого, за переказами, Кобзар пив свіжу водицю, ідучи кременецьким шляхом у 1846 році. Тут багато років підряд відкривали обласне Шевченківське свято «В сім’ї вольній, новій” за участю письменників і митців Рівненщини.
Про життя і творчість поета розповідають експозиції Рівненського, Дубенського, Острозького і Радивилівського історико- краєзнавчих музеїв, музею Національного заповідника «Поле Берестецької битви». В Острозькому Музеї книги та історії книгодрукування зібрано оригінальну колекцію «Кобзарів» різних років і місць видання. «Ся маленька книжечка, – за словами Івана Франка, – відразу відкрила немов новий світ поезії, вибухла, мов джерело чистої холодної води, заясніла невідомою досі в українському письменстві ясністю, простотою і поетичною грацією вислову».
Геній Тараса Шевченка живе в нових і нових поколіннях українського народу. Саме вони є спадкоємцями його духовних заповітів.
Сучасний рівненський поет Микола Береза написав вірш «Тарас», в якому описує шлях Т.Шевченка на Рівнещині.
З почаївських яруг – до Берестечка,
Де Пляшівка виняньчує лозу…
Вже й коні – в милі. Їм печуть вуздечка. Нелегко йти. Але ж кого везуть! Проїздом – Верба. Далі – вже на Дубно. І там – на Корець. Двісті літ – їзда… Було б воно нічого. От, не думав, Що, скочивши із воза, на майдан Піде: а люду! Кожен тут – глашатай. За булаву. Як ні – то хоч бриля… Під бронзовим плащем – немов пташатко! – Стріпнеться серце: Боже, як гуля Новітнє панство! Вереск дискотечний. Праотчім слову – як на чужині… Куди піти? Невже під Берестечко Вернутись, де Нечай ще у човні?!Тема «Тарас Шевченко й Волинь» завжди викликала інтерес у дослідників, і до цього часу не має однозначного трактування місць перебування Кобзаря на Рівненщині. Вивчення подій, пов’язаних з цією сторінкою біографії поета, продовжується…
(За публікацією сайту Рівненської обласної бібліотеки).